Випускна творча робота. ОСВІТА ВПРОДОВЖ ЖИТТЯ: СВІТОВИЙ ДОСВІД І УКРАЇНСЬКА ПРАКТИКА

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕПАРТАМЕНТ ОСВІТИ І НАУКИ СУМСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

СУМСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін

ОСВІТА ВПРОДОВЖ ЖИТТЯ: СВІТОВИЙ ДОСВІД І УКРАЇНСЬКА ПРАКТИКА

Випускна творча робота

Слухача курсів підвищення кваліфікації учителів фізики, астрономії і математики

Сумської СШ І-ІІІ ст. № 9

Іванченко Ірини Іванівни

Науковий керівник:

канд. технічних наук, доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін, доцент

Мазуренко Володимир Олексійович

Суми – 2015

ЗМІСТ

Вступ...............................................................................................................	3
Розділ 1. Освіта впродовж життя в сучасному культурно-освітньому контексті ……………………………………………………...	5
1.1.          Безперервна освіта – вимоги часу чи нова філософія освітньої діяльності …………………………………………………………….	5
1.2. Від концепції «закінченої освіти» до феномену «безперервної освіти» …………………………………........................................................	8
Розділ 2. Світовий досвід навчання протягом життя та українська практика ……………………………………………………………………	13
2.1. Програма  навчання  протягом  життя  (Lifelong  Learning  Programme)......................................................................................................	13
2.2. Хто навчить вчителя? ……….………………………………………….	16
2.3 Труднощі й ризики впровадження засади «навчання впродовж життя», або коли стимул – не обов’язково палиця ………………………..	22
Висновки.......................................................................................................	26
Список використаних джерел....................................................................	28

ВСТУП

         Ще в ХVІІ ст. Я. А. Коменський, стверджуючи, що «все життя є школою для кожної людини», зазначав: «Ми, перш за все, прагнемо дати всебічну освіту всім людям, усьому людству, а не окремим особам. … Людині в будь-якому віці судилося вчитися, при цьому в неї мета навчання і є метою життя».

         Освіта впродовж життя є важливим елементом для всіх людей,  які  реагують  на  зміни  і  стежать  за  швидким  розвитком  сучасного світу. Для учнів важливо розуміти, що навчання – це процес, який триває впродовж усього життя, а школа не є єдиним місцем для навчання. Прикладом цього повинні бути дорослі, які показують, що навчання може бути не лише задля роботи, а й задля задоволення. Формальні й неформальні можливості для освіти повинні бути доступними мешканцям громади будь-якого віку в усій своїй різноманітності.

 «Навчання впродовж життя» – сучасний принцип організації навчання,

визнаний в усьому світі й актуальний для сучасної освіти України. Це і зумовило вибір теми дослідження «Освіта впродовж життя: світовий досвід і українська практика».

         Отже актуальність дослідження зумовлена потребою вивчення світового досвіду освіти впродовж життя та аналізу набутої української практики.

         Навчання впродовж  усього  життя  може  розвивати  в  людях  креативність, ініціативність  і  чуйність,  даючи  їм  змогу  адаптуватися  в  постіндустріальному суспільстві через розвиток таких навичок, як управління змінами, комунікація в своїй культурі, між культурами, в субкультурах, сім’ї й співтоваристві, вирішення конфліктів. Акцент на навчанні того, як учитися і зберегти потребу в навчанні на все життя. У цьому і полягає практична значущість роботи.

         Мета дослідження полягає в розкритті особливостей освіти впродовж життя в сучасному культурно-освітньому контексті та з`ясуванні її місця серед прогресивних ідей людства.

         Завдання дослідження:

1.     Розкрити суть поняття «безперервна освіта».

2.     Обгрунтувати життєвоважливу значимість безперервної освіти для сучасної освіти в Україні.

3.     Розглянути світовий досвід та українську практику (труднощі й ризики) освіти впродовж життя.

4.     Розвіяти міфи про складнощі в безперервній освіті та колосальні можливості в досягненнях позитивних результатів.

Об'єкт дослідження – процес безперервної освіти впродовж всього життя.

Предмет дослідження - особливості національного і запозиченого досвіду навчання впродовж всього життя.

        

РОЗДІЛ 1.

ОСВІТА ВПРОДОВЖ ЖИТТЯ В СУЧАСНОМУ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОМУ КОНТЕКСТІ

1.1    Безперервна освіта – вимоги часу чи нова філософія освітньої діяльності

Сучасний світ розвивається: глобалізується, інтегрується, здійснює соціокультурну трансформацію на новий рівень своєї цивілізаційної еволюції. Потужним двигуном цієї світової динаміки та його візитною карткою є інформаційно-комп’ютерна револю­ція – тотальна інформатизація і комп’ютеризація усіх сфер людського існування. Це зовсім нові умови життя людської історії. Розвиток зупинити неможливо, його треба зрозуміти, засвоїти і очолити. Відставання від загальнолюдського прогресу буде мати тяжкі наслідки. Роль освіти на сучасному етапі розвитку України визначається її завдан­нями переходу до демократичної та правової держави, ринкової економіки, необхідніс­тю подолання небезпеки відставання країни від світових тенденцій економічного та су­спільного розвитку. Тому в сучасних умовах освіта не може залишатися у стані внут­рішньої замкнутості та самодостатності. Саме в добу глобалізації як ніколи стає зрозу­мілим, що освіта є не приватною справою, не результатом особистих уподобань, а соці­альною технологією виробництва людини, її здібностей та вмінь. Сьогодні людина – як фахівець потребує для себе «соціальної захищеності» у ринкових відносинах, коли вона «продає» свої знання і вміння на ринку праці. Таку гарантію може дати їй тільки безпе­рервна освіта як запорука її конкурентоспроможності [5].

Проблема безперервної (неперервної, постійної) освіти й сьогодні займає визнач­не місце серед прогресивних ідей людства (хоча має по собі давню історію).

Безперервність у наш час є історичною необхідністю, від повноти усвідомлення і ступеня реалізації якої багато в чому залежить подальший прогрес нашого суспільства.

Освіта побудована на принципі неперервності, найповніше відповідає природі високорозвиненої соціально-економічної формації, якою є «інформаційне суспільство» або «суспільство знань». Саме тому істотною рисою нової економіки є здобуття і вико­ристання нових знань. Як свідчить світова практика, інвестиції в людський капітал в економічно розвинених країнах забезпечує до 75% приросту національного багатства [3].

Тому зараз у системі рушійних сил розвитку суспільства в цілому найважливішою стає ланка «інформація – інтелект – нація – інноваційне суспільство» [13]. Тобто в та­ких умовах найважливішим у формуванні висококваліфікованого кадрового потенціалу стає якраз його інтелектуальна складова.

Зараз як ніколи раніше, перед освітою постало завдання формування (виховання) креативної особистості, здатної до саморозвитку, самостійної професійної діяльності, до безперервної освіти, тобто спроможної повноцінно реалізувати себе на всіх етапах свого життя. Проте цей процес формування має враховувати як індивідуальні потреби особистості, так й потреби суспільства. Тому пошук співвідношення цих потреб (індивідуальних та суспільних) є міждисциплінарним, адже торкається він як різних напрям­ків у філософській науці (зокрема соціальної філософії, філософії освіти й науки, аксіо­логії, філософської антропології та інших), так і різних напрямків педагогічної, психо­логічної, соціологічної наук. Саме тут й виникає завдання віднайти загальний напрямок світоглядно-філософського розуміння феномену «безперервності» в освіті і окреслити завдання практичного напрацювання його впровадження в різних галузях науки і прак­тичної діяльності [1, 2].

Треба твердо розуміти, що освіта, як і будь-яке соціальне явище, це не стихійний, а керований системний процес, який має свої власні цілі, головною з яких є цілеспря­моване і методичне формування особистості професіонала [4]. Саме тому в суспільстві з початку XXI ст. особлива відповідальність у сфері ду­ховності лягає на сферу освіти: необхідно демократизувати не тільки систему суспіль­них відносин, але і підготувати нове покоління українських громадян – мислячих, ді­яльних, соціально відповідальних, творчих людей, що керуються загальнолюдськими цінностями.

На зміну старим уявленням про цілі і завдання школи приходить філософське ро­зуміння проблем освіти, усвідомлення цінності людської особистості, необхідності охорони її достоїнства, гідності, домірності суспільного інституту природі індивідуаль­ності, поєднання природних пропорцій суспільного й індивідуального.

1.2. Від концепції «закінченої освіти» до феномену «безперервної освіти»

Дослідимо тенденції змін в освітніх парадигмах, зокрема історію фор­мування концепту «безперервної» освіти.

У попередні періоди історії відносно повільна еволюція суспільного виробництва обумовила стійкість (незмінність) структури і змісту освіти. Склався тип «кінцевої» освіти, за якого колись отримані знання зберігали свою цінність протягом усієї її про­фесійної діяльності. Хоча ще з античних часів філософи замислювалися над «межами» і «достатністю» освіти. Згадаймо відомий вислів Сократа – «Я знаю тільки те, що нічого не знаю», або Апулея – «Те що ми знаємо, – обмежене, а що не знаємо – безкінечне». А Есхіл стверджував, що «мудрий – той хто знає потрібне, а не багато». Звідси й виходи­ла потреба у з’ясуванні «необхідних і достатніх» меж навчання, які б «задовольнили» і людину, і суспільство та були б «еталоном» освіченості, (безумовно, що еталон з часом мав змінюватися) [6, 7].

Проте виникала ще й потреба у підборі «необхідних» і «безпечних» знань, у пер­шу чергу, для суспільства. Адже знання, яке протистоїть або може протистояти загаль­новизнаній соціумом концепції «необхідності і достатності» знань є загрозою його іс­нування. Як приклад, згадаймо «сумний» досвід вчення Сократа, якого у 399 р. до н. е. ареопаг засудив до страти «цикутним вином» за «…розбещення молоді своїми нечести­вим повчаннями» [18]. Це і є яскравим свідченням того, що «необхідні межі знань» встановлювалися завжди «освітньою політикою», яку проводили в той чи інший час можновладці, як завжди, боячись «єрисі» та «вільнодумства» чи «інакодумства». Вод­ночас і «зайві знання» не тільки не мають користі, а можуть і зашкодити розуму самої людини. Адже знання повинні нести користь, тобто застосовуватися людиною у її практичній діяльності. Саме тому Демокріт й наголошував, що «не прагни знати все, щоб не стати невігласом», а Есхіл стверджував: «Мудрий – той, хто знає потрібне, а не багато». Тому й система освіти ґрунтувалася на боротьбі з невіглаством за «розумну» освіченість, яку у свій час презентували – Шарль Піно Дюкло (французький письмен­ник та історик ХVIII століття): «Є три різновиди невігластва: зовсім нічого не знати; знати дурно те, що усі знають; знати не те, що слід знати» та французький філософ ХVII ст. Клод Андріан Гельвецій, який вказував, що «повне невігластво призводить до отупіння розуму» і що «нестачу розуму не слід пояснювати нестачею пам’яті» [14].

Проте концептуально всю освітню діяльність прокоментував Маркіз Галіфакс (ан­глійський політик і письменник ХVI ст.): «Освіта – це те, що залишилось, коли ми вже забули, чому нас вчили». Вказавши на те, що під час навчання подається «зайва і непо­трібна» інформація, яка жодної користі не має та найчастіше просто «засмічує» розум. Безумовно, «загальна» освіта (Дошкільна й шкільна в межах «початкова – базова (не­повна середня) – загальна середня»), незважаючи на її масовість повної мірою не може враховувати (хоча за концепцію індивідуалізації освіти і повинна враховувати) індиві­дуальні потреби та схильності особи, котра навчається. Проте й сама особа, котра на­вчається, навіть у старшій школі та у вищій школі повною мірою не усвідомлює свої прагнення, схильності, здібності, потреби та відповідно до них не може обирати межі та цінність знань, які здобуває. Ця «усвідомленість» приходить на старших курсах вузу чи під час практичної діяльності, коли він порівнює та виважує відповідність отрима­них знань своїм потребам, та «сродність праці» (за Г. С. Сковородою), здобутій спеці­альності (професії) та відчуває потребу у «прирощенні» корисних знань [18].

Саме тому «пророком» необхідності безперервної освіти був «батько» педагогіч­ної науки, чеський педагог, письменник та мислитель ХVI ст. Ян Амос Коменський, який зазначав, що «куди не тягнуть здібності, туди не штовхай» та «хто мало знає, ма­лому може вчити». Загальним гаслом безперервної освіти буде його вислів: «Вважай нещасливим той день або той час, в який ти не засвоїв нічого нового і нічого не додав до своєї освіти».

Незважаючи на це, загальноєвропейська тенденція освіти «впродовж усього жит­тя», була остаточно сформульована та прийнята у країнах з розвиненою ринковою еко­номікою в середині минулого століття.

Саме тому ідея «безперервної освіти» або освіти «впродовж усього життя» серед прогресивних ідей ХХ ст. й займає помітне місце. Адже її загальнолюдська значущість виключно велика, а рішення, пов’язані з процесом глибинного оновлення освітньої практики, перебувають у тісному зв’язку перебудови економіки, науки, культури з ме­тою досягнення якісно нового стану суспільства.

Упровадження цієї тенденції в життя тісно пов’язано з розгортанням болонського процесу. Безпосередній зв'язок концепції «безперервної» освіти і болонського процесу проаналізовано в монографії «Болонський процес і навчання в продовж життя» авторів: М. Ф. Степко, Б. В. Клименко, Л. Л. Поважного. Слід зазначити, що Празьке комюніке 2001 р., яке було спрямоване на реалізацію зобов’язань прийнятих у Болоньї у 1999 р., на перше місце серед трьох основних завдань поставило саме обговорення проблем на­вчання впродовж життя [19].

Адже саме у ХХ ст. темпи оновлення техніки, як зазначає Є. М. Малитников, «…стали значно перебільшувати темпи зміни поколінь людей. Виникла небачена рані­ше рухомість та змінність суспільного виробництва, яка вимагала постійних змін зміс­ту, характеру і спрямованості професійної діяльності. Ускладнилося або зробилося практично неможливим ефективне виконання своїх обов’язків представниками бага­тьох категорій працівників – від робітника до керівника. В умовах «закінченої» освіти викрилися проблеми функціональної неграмотності, технологічного безробіття, виник дефіцит політичних, економічних, правових, технічних, соціально-психологічних, еко­логічних знань, посилилося відчуження людини від праці, природи, суспільства, від людини» [16].

Адже система освіти, яка склалася та переважно функціонує сьогодні (з ураху­ванням досить повільного переходу до ідей «безперервної», а доцільніше, на нашу дум­ку, і «випереджальної» системи освіти) поглиблює і соціальні протиріччя, адже зазна­чені Є. М. Малитниковим проблеми та ігнорування досвіду вітчизняної та світової істо­рії і культури ускладнюють вибір життєвої позиції для багатьох членів суспільства.

Відбулося відставання освіти від нових реалій життя, девальвація його суспільної значущості. Потреба в постійному оновленні знань, підтримці на достатньому рівні го­товності та спроможності виконувати соціальні та професійні функції, які постійно ускладнюються, обумовили появу різних видів освіти неформальної, продовженої, па­ралельної, ініціативних форм, самоосвіти, які покликані визначеною мірою компенсу­вати недоліки сьогоденної системи освіти [9].

Тобто об’єктивно склалися передумови переходу від «кінцевої» професійної осві­ти до безперервної освіти «впродовж усього життя».